Росія готує другу фазу наступу проти України, терміни вже відомі, - Арестович

Військовий експерт Олексій Арестович в інтерв'ю розповів про нову фазу російського гібридного настання, яка почнеться цієї осені, про настрої місцевих жителів на прифронтових і окупованих територіях Донбасу, про безпросвітну «Зраду» в Facebook, а також про те, що потрібно робити Україні, щоб повернути Крим і ОРДЛО, передає Фраза.ua з посиланням на Апостроф.

- Розкажіть, які настрої у населення в прифронтовій зоні по відношенню до наших підрозділів.

- Вони всі дуже різні. Є люди, які їх відверто ненавидять, видно по ним. Але негативу не багато. За моїми прикидками - я дуже багато часу провів в прифронтовій зоні, я бачив людей - 15-20%, які гостро не люблять нас. Це ще від районів залежить, причому дуже чіткий географічний розподіл є.

- А де більше не люблять?

- Ближче до російського кордону, наприклад, від Сватова і далі - там більш проросійські настрої. І є 15-20% дуже проукраїнських. Є середні - це маси, яким все одно, чия влада, аби швидше закінчилася війна і налагодилася економічна ситуація. Але чисто зовні, візуально, там дуже все проукраїнське: там урни розфарбовані і зупинки розфарбовані, стовпи розфарбовані. Хтось сильно постарався, ті ж волонтери або місцеве населення. Проукраїнські люди на Донбасі - куди більш активні, ніж в будь-якій частині України. Як кажуть: немає бандерівців страшніше, ніж луганські і донецькі. Вони в актуалізованому середовищі живуть, їм доводиться реально боротися, на відміну від розслаблених патріотів у Львові або в Києві, наприклад. Це публіка, яка знаходиться в алертному стані (стані максимальної готовності до дії, - «Апостроф»), у них безперервний Майдан триває, вони весь час в готовності, вони проактивні дії вчиняють і виглядають куди більш патріотами, ніж публіка, яка живе ближче до тих районів, де немає війни.

- Можливо, вам відомо, які настрої на окупованих територіях?

- Я був у Станиці Луганській, там 10 тисяч чоловік переходять через міст кожен день. І я затесався в юрбу на цьому пункті і години 2-3 слухав, про що говорять. Там приблизно те ж саме, є 15-20% сильно проросійських, хто ненавидить «кропів», 15-20% сильно за нас, вони з тієї сторони прийшли і при цьому не соромляться говорити, що вони за Україну, і є маса, якій плювати: «Дайте пенсії, зарплати і припиніть стріляти».

- Чому ті жителі, які проукраїнські, залишаються жити на окупованих територіях?

- Тому що, ну, перейшов ти міст - і де ти будеш жити, де ти будеш ночувати? Розумієте, у них квартира там своя. Пенсіонерам взагалі добре - вони дві пенсії отримують і прекрасно себе почувають. А основна маса тих, хто там залишився - це люди похилого віку все-таки. Молодь звідти позмивало, її там мало дуже. А пенсіонерам важко і фізично, тому що після 50 років змінювати місце проживання - це дуже накладно. А економічно вони себе непогано почувають, отримують дві пенсії.

Але там є цікавий момент: вони перестали говорити «якщо ВСУ зайдуть в Луганськ», вони кажуть «коли ВСУ зайдуть в Луганськ». Тобто у них в мові це зазвучало.

- Тобто сподіваються?

- Вони не сподіваються, це стало фігурою мови. Вони не ставлять на цьому особливий акцент, а говорять уже як про факт, який вже відбувся. І я там одну тітку запитав: «А давно у вас така зміна відбулася?». Вона вчителька, з нею можна поговорити. Вона каже: «Та ось непомітно якось, місяці 2-3 тому почали говорити «коли». Навіть Сепари».

- А з чим це пов'язано? Все-таки побачили, що це - шлях в нікуди?

- Вони бачать, що там діється - це дійсно дорога в нікуди, що потрібно жити в ситуації визначеності. А цю визначеність Росія їм не дає, а можемо дати тільки ми. Там у них варіантів немає. Дипломи, які діти отримують, ніхто не визнає, крім Росії.

- Паспорти ті ж.

- Так, паспорта. І чим далі ця дорога триває, тим більше вона безперспективна. Це стає «сірою зоною», якої не існує для міжнародної спільноти. Отримали вони атестат - і куди вступати, що робити? Вони, звичайно, можуть вступити в Україні, їм дається така можливість, але це ж все настільки складно, розумієте. І якщо люди похилого віку розуміють, що все одно скоро помирати, грубо кажучи, то, дивлячись на своїх онуків і дітей, вони розуміють, що ця дорога йде в зарослий тупик. І на тлі таких речей, як безвіз, наприклад, коли в України зняли залізну завісу на західному кордоні і поставили на східну, їм вже всім хочеться бути тут, а не там. Тому що це - залізнична магістраль, яка поїхала в світле майбутнє, а то - місце, яке веде в абсолютно брудний глухий кут.

А, крім того, там є маса нюансів: не працюють підприємства. Зріє техногенна катастрофа. І Георгій Тука, і не тільки він має рацію, коли кажуть про перспективи техногенної катастрофи. Вони бачать, куди це все йде. Там дуже багато людей з інженерним мисленням, вони вміють прогнозувати, розуміють, що назріває техногенна катастрофа, пов'язана з виливом хімічних речовин, із зсувом ґрунту, затопленням шахт та іншими вкрай неприємними речами. І потрібно, щоб хтось цим займався. Росія цим не займається. Нинішнє «керівництво» ЛНР, ДНР цим не буде ніколи займатися. Значить, які у них варіанти залишаються? Методом виключення: щоб повернулася Україна і навела порядок з допомогою міжнародного співтовариства. Вони все це розуміють. Скоро там просто фізично не можна буде жити, якщо цю ситуацію не змінити.

- Але і варіант повернення цих територій поки теж не ясний.

- Варіант повернення, насправді, є очевидним. Потрібно просто створювати можливості для нього. Можна військовим шляхом захопити, можна комбінованим шляхом, можна поставити Росію в умови, коли вона виведе війська з Донбасу самостійно. Для цього повинні скластися три рамки. Перша - сама Росія повинна погодитися з поверненням (виведенням військ з Донбасу, - «Апостроф»), за сумою причин або, скажімо так, не мати можливості перешкоджати поверненню. Другий варіант - повинна скластися ситуація в Україні - від суспільно-політичної до військової - коли ми будемо готові забирати. І третє - коли в самих ЛНР і ДНР дозріє ситуація для забору, коли сильно чаша в нашу користь схилиться, люди вже зрозуміють, що зовсім не можна так. За моїми прикидками, до дозрівання цієї ситуації - ще мінімум рік-півтора. Якщо якийсь «чорний лебідь» не прилетить і радикально щось не змінить. Це питання швидше умов, ніж дій. Повинні скластися певні умови. Якщо прямо зараз лупити військовим шляхом, то це дуже непросто, тому що створити перевагу, навіть локальну - можливо, але будуть грандіозні втрати з нашого боку. І все ж там така кількість невідомих, що військові так не планують. Військові взагалі нічого не роблять, поки немає 85% гарантії результатів. А зараз ця гарантія 50 на 50, недостатньо підстав для переходу в наступ.

- А ви не виключаєте, що активний наступ з боку Росії теж можливий?

- Я не вірю в цей сценарій. Я кричав про нього перші два роки, тому що потрібно було розгойдувати суспільство, яке спало і не розуміло, що війна. Але, на мій погляд, Росія ніколи всерйоз не розглядала варіант повноцінного вторгнення в Україну. Там вважати-то, слава Богу, вміють і розуміють, що не потягнуть. Радянський Союз, щоб звільнити Україну, створив чотири українських фронти загальною чисельністю 6 мільйонів чоловік. Вся ця російська військова машина, сухопутні війська, якщо всі їхні зібрати, витрусити, вичавити - 330 тисяч осіб всього. А їм потрібно охороняти Росію від Калінінграда до Курил. Росія ж трошки більше України. Де їм узяти війська? Вони не можуть породити необхідну їм кількість людей. У пікові ситуації вони всіх можуть зібрати на 2-3 місяці, інакше радикально змінюватиметься вже в проблемних регіонах - в Середній Азії, на Кавказі, Далекому Сході, в тій же Білорусі - якщо звідти прибрати російські війська. Якщо вони зберуть всіх, по засіках поскребуть, закличуть кухарів і писарів, то вони можуть до 100 тисяч створити угруповання. А у нас 400 тисяч мобілізованих силовиків зараз.

- А якщо такі настання будуть, то які напрямки найважливіші для збереження позицій?

- Розумієте, це правило трьох рамок діє і для росіян. Щоб наступати, вони повинні мати: відповідну міжнародну обстановку, внутрішню обстановку в Росії, внутрішню обстановку в Україні.

- А якою була міжнародна обстановка, коли на Донбасі почалася війна?

- А якою була? Їм (російській владі, - «Апостроф») пробачили Крим - бери, починай Донбас. В Україні не було визнаного президента, був і. о. - Турчинов, не було законної влади, яка б визнавалася міжнародним співтовариством. І ще тоді було велике питання, чи визнають обраного президента, враховуючи, що не голосували Крим і східні області.

- Але ж можна було чекати більш рішучої реакції Заходу на анексію Криму?

- Ми ж говорили, вони реагують зупинитися. Ось в Африці хуту і тутсі різали один одного три роки поспіль, загинуло 3 мільйони чоловік, їх забили мотиками, зарізали мачете. Захід сильно реагував на це? Потрібно зрозуміти правила: будь-яка соціосістема - дуже інертна, швидкість реакції - 2-3 роки. Ось зараз четвертий рік конфлікту, Захід, нарешті, більш-менш визначився зі своєю стратегією щодо України і Росії. Тому у Росії немає зараз найголовнішого - зовнішньополітичних умов для розгортання повномасштабної агресії. Зараз це співвідношення інтересів сторін і позицій таке, що будь-яка спроба смикнути російськими військами сюди викличе - що? Буде негайна реакція Заходу, будуть посилені економічні санкції. Швидше за все, нам дадуть зброю вже, тому що це вже перехід червоної межі, в такому випадку Захід готовий давати зброю прямо зараз.

І Росія чисто технічно не зможе здійснити (повномасштабний наступ, - «Апостроф»). Що вона може зробити? Вона може перейти кордон в районі Чернігова, захопити там 50 км нашої території і стати, наприклад, в ту ж нову позиційну війну. Вона може просунутися в бік Харкова, захопити ще 50 км нашій території, вона може з Криму спробувати вийти через перешийок і захопити 50 км території. За ці 150 км в трьох місцях вона отримає таку кількість санкцій, що жоден нормальний розсудливий чоловік (а в Росії такі є) або просто вміє рахувати свої інтереси, той же кооператив «Озеро», не піде на це. Навіщо? Тобто у них немає зовнішньополітичної рамки. У них проблематизувати внутрішньополітична рамка, там Навальний-«перенавальний», дитячі протести по містах та інше. Починати зовнішню війну, коли у тебе вдома бардак - це загроза Майдану, чого боїться російське керівництво. Це проблема. І третє - у них немає умов в Україні, тому що як тільки вони почнуть наступ, яка реакція буде в Україні? Ще 200 тисяч мужиків похапали зброю і підуть їх вбивати. Відразу. Вони в Чечні втратили 14 тисяч чоловік у другій чеченській кампанії. А Чечня - половина Київської області за розміром. А тепер уявіть, що їх на території восьми областей почнуть активно вбивати. Що з ними буде? Їм кінець буде. Вони це прекрасно розуміють.

І, більш того, вони ж навесні 2014 року, коли у нас практично не було армії, вже не пішли, тому що, незважаючи на всю свою пропаганду, вони прорахували, що вже тоді буде опір, з яким їм не впоратися, і реакція Заходу буде, з якою їм не впоратися. Чого вже говорити зараз, через три роки, коли у нас 400 тисяч мобілізованих силовиків і 200 тисяч резерву. І ще 200 тисяч мужиків, які ніколи не підуть воювати в АТО, але якщо буде повномасштабне російське вторгнення - підуть. Чи підуть партизанити, воювати, вбивати, записуватися в армію і так далі. Це нерозв'язна задача.

А ось, наприклад, взяти Білорусь ... Чому вони хочуть м'яко окупувати Білорусь (під час навчань «Захід-2017», - «Апостроф») в рамках цих умов? Тому що це зміна зовнішньополітичного контуру якраз. Вони створять ударне угруповання - буде пряма загроза безпеці Польщі та Чехії, країн Центральної Європи і країн Балтії, які вже є членами НАТО і ЄС. І вони висунуть таку пропозицію - давайте міняти безпеку України на вашу власну безпеку.

- Тобто розмін?

- Так, запропонують розмін. Типу: «Подумайте про свою долю, ми ж - дикі російські люди, ми ж можемо ломанутися, а ніякі США вас не захистять. Ми вас окуповуємо швидше, ніж американці встигнуть прийняти рішення. Здавайте нам Україну, відмовляйтеся від підтримки або частково відмовляйтеся від підтримки. Або, хрін з ним, будемо домовлятися, але вже на наших умовах».

Плюс комбінація елементів гібридної війни, інформаційно-психологічні масовані операції проти України оголосять. Коли я пробував читати стрічку Facebook в АТО, у мене волосся на ногах дибки ставало, бо звідси цього не видно, а там, в полі, коли почуття прості і ясні, свідомість очищається, і ти бачиш, що 90% стрічки - це страшна «зрада». Коли тут читаєш стрічку, видно не «зраду», а тільки відверто сепарскі висловлювання, які відразу патріотична частина стрічки починає бомбити. А так, якщо почитати - суцільна безперервна «зрада», густо чорна «зрада» заливає все.

Для неї є приводи. Але ось, припустимо, людина перекинула чашку кави на білі штани. З цього можна зробити маленьку подію, а можна зробити грандіозну подію. Проблема не в тому, що немає перекинутої чашки - вона є, а в тому, що з цього робиться грандіозна подія, накачування йде. І видно, що здійснюється масована кампанія. Додаємо сюди кібератаки, вбивства офіцерів. І ми повинні констатувати, що Росія першу фазу гібридного настання (а в гібридному настанні військові засоби - це тільки мала частина, п'ята частина) відіграла в 2014-2016 роках, вони зробили висновки і зараз заходять на нову фазу, умовно 2017-2019 роки, яка буде більш масштабною, ніж попередня. Ось нам здається, що ми вже майже виграли війну, стабілізували фронт - так ось це не так. Вже цієї осені почнеться нова фаза гібридного настання Росії на Україну, і вона буде сильніше, ніж була попередня.

- Військового настання?

- Це будуть військові засоби. Наприклад, військові угруповання в Білорусі - це створення військової загрози нам на північному напрямку, яку нам, чесно кажучи, не особливо є чим лікувати.

- А ви ж казали, що нестабільна політична ситуація всередині Росії зараз пріоритетна для них.

- Ні, у них багато пріоритетів, вони працюють за всіма трьома рамками. Вони як всі нормальні планувальники здійснюють дії зі зміни зовнішньополітичної ситуації, дії щодо зміни ситуації в Росії - різні, від дачі повноважень Росгвардії стріляти в натовп з жінками і дітьми і до роботи з лідерами опозиції - ось Мальцев (російський опозиційний політик В'ячеслав Мальцев, - «Апостроф») був змушений виїхати з Росії. І третє - вони працюють по Україні. Тобто за всіма трьома рамками йде робота.

В Україні теж ведеться робота по всім трьом рамкам, але обмежено, зусиллями окремих груп ентузіастів і в рамках більш відкритого і не такого тоталітарного суспільства, як в Росії, коли навіть президент, верховний головнокомандувач воюючої країни, не може прямим своїм указом чогось добитися , тому що починається що? «Зрада зрадная». Питання заборони соціальних мереж. Це дії, які потрібно було зробити в перший же день початку конфлікту, а, насправді, ще до початку конфлікту. А 13 мільйонів чоловік в Україні б'ють на сполох, петиції пишуть і кричать «дозвольте».

- Зараз ці рухи вже вщухли.

- Так, уже не б'ють. Це зайвий раз показує, що це потрібно і можна робити. І, тим не менш, ми пам'ятаємо, що було.

Так ось Росія дуже чітко працює, вони розуміють, чого хочуть за всіма трьома рамками. А ми працюємо обмежено. У нас волонтери в усьому: добровольці на фронті, волонтери на інформаційному фронті. Це все робиться на ентузіазмі, а де Мінстець, що він там навоював? А ось окремі добровольці, яких, слава Богу, вистачає на інформаційному фронті, і окремі відповідальні журналісти і видання якось свою боротьбу ведуть.

А, насправді, Україна, щоб виграти, щоб нашому теляті вовка їхнього з'їсти, що треба? Не просто почати нормальну роботу по всіх цих трьох рамках, а нам потрібно на випередження працювати, активно. А враховуючи, що у нас ресурсів ще менше, ніж у них, то потрібно працювати ще й набагато ефективніше і якісніше.

Нас багато чого тримає: ідея, здатність самоорганізації, відкритість суспільства, європейська традиція. Але ви ж розумієте, коли потрібно обробити мізки 100 російських громадян, а працюють Останкіно, ФСБ, Кремль і так далі - то це один варіант. А коли «Апостроф» з Арестович записав відео, нехай навіть отримало 200 тисяч переглядів - то зовсім інший розклад. Якби нам дали ті інструменти, які мають вони, ми б давно вже виграли інформаційну кампанію. Але у нас же немає цих інструментів. Це реальність, з якою ми працюємо. А як інакше?

Політики не можуть діяти в нашому суспільстві ефективно, тому що суспільство не хоче вірити в те, що воно заснуло в Європі, а прокинулося в Ізраїлі - що у нас війна. Ви її можете тричі ненавидіти, але війна завжди є базовим фундаментальним процесом в будь-якому суспільстві. Якщо суспільство воює, то війна визначає все, завжди. Звичайно, хочеться думати про економіку, про безвіз, про потяг Київ-Перемишль і так далі, але, насправді, все визначає війна. І поки ми цього не зрозуміємо - а ніхто не хоче розуміти, за опитуваннями, 60% українців не помітили, що в країні війна - політики не можуть діяти проактивно, навіть якби вони і хотіли. Вони натикаються на опір мас. Історія з візовим режимом з Росією: «А як же 1,5 мільйона українців, які працюють в Росії?» Увага, питання: а що вони там роблять, в Росії? Це країна-агресор, вона вбиває ваших співвітчизників і кожного з вас може затримати, коли їй нові заручники знадобляться. Але вони їздять туди працювати.

- Ви вже згадували про кібератаку. Чи вважаєте це теж провокацією з боку Росії?

- Це не провокація, це розвідка боєм, репетиція. Будуть справжні масовані атаки трохи пізніше з боку Росії, коли їм знадобиться, вони будуть валити просто всю комп'ютерну систему України, а вона абсолютно безглузда і на 70% обслуговується російським програмним ресурсом. І ось поясни цьому дурневі-бізнесмену або дурневі-менеджеру, що не потрібно користуватися російським програмним продуктом!

- Ну, вони ж не вчора почали користуватися цими програмами.

- Безумовно. І потрібно терміново вживати заходів. А вони: «Та пішли ви на ..., у нас свої економічні інтереси, мені сім'ю треба годувати, і взагалі - вішайтесь там». А хіба справа держави - надавати програмний продукт? Ні. Справа держави - заборонити і покарати за користування.

- Останнім часом тема Криму випала з інформаційної повістки. Чому так відбувається?

- На першій сторінці секретного американського підручника інформаційно-психологічної боротьби написано: «Головне - захопити порядок денний». Захопили порядок денний - і можете курити бамбук в тіні і зрідка поправляти ситуацію. Не важливо, як обговорюється тема, наскільки якісно. Важливо, хто поставив тему. Українські ЗМІ несамостійні досі. Вони або західні інформаційні приводи пережовують, або російські. І тільки приблизно на 5% власні українські якось дістають. А західні ЗМІ дуже сильно схильні до зняття теми Криму, крім групи окремих ентузіастів, що турбуються про права людини, і тих політиків, які зацікавлені в продовженні санкцій. І російські ЗМІ точно знімають тему Криму і повернення його до складу України, це табуйована тема. Наші журналісти почитали з ранку все, що західні ЗМІ пишуть, шанували російські ЗМІ - Криму немає, значить, і ми не будемо писати про Крим. А самостійно поставити тему... Ось «Апостроф» зміг зараз.

Нам потрібно постійно цю тему педалювати, не давати забувати про неї. Це важлива тема. На відміну від Донбасу, Крим-то вважається окупованою територією з усіма витікаючими наслідками. І потрібно проводити аналогії, кримське питання потрібно в зв'язці з донецьким і луганським розглядати, ні в якому разі не розділяти (поділ цих двох тем - головне бажання Кремля), чітко визнавати, що ті території окуповані, і вимагати звільнення тих і тих одночасно. Потрібно працювати над збором юридичного матеріалу для того, щоб засудити Росію як державу і приватних виконавців, переважити на неї соціальне забезпечення територій, накопичувати базу за злочинами, які вони здійснюють, тому що призов громадян з окупованих територій на військову службу - це вже є міжнародним злочином без терміну давності.

- Обшуки, репресії...

- Так, купа речей... Звичайно, кожен обстріл в зоні АТО кваліфікується за 258 статтею як терористичний акт, матеріали готуються, і вже 1,5 мільйона позовів піде в Гаагу. Але, загалом, ми не допрацьовуємо тут, по внутрішній рамці у нас проблема і по зовнішньої рамці.

Тема Криму нікуди не знята, для неї теж діє правило рамок. Зрозуміло, що в Росії існує консенсус на «неотдачу» Криму навіть серед опозиції, подивіться висловлювання Навального або лівих росіян. Це робота з внутрішніми російськими контуром. З зовнішньополітичним контуром щодо Криму все в порядку, насправді, все цивілізоване суспільство (крім Науру, в яке занесли 5 мільйонів доларів) вважає Крим українським, а Росію - агресором, окупантом. Але це ж зовнішнє. Усередині там теж є всякі течії, і чимало людей серед західних політиків пропонують: Донбас нехай Росія поверне, а Крим нехай залишає.

Є чотири рамки - внутрішньоросійська, міжнародна, внутрішньокримська і внутрішньоукраїнська. Ось коли ці чотири рамки будуть готові до повернення Криму, він повернеться. А для цього потрібні постійні зусилля, і ці зусилля більше схожі не на збирання конструктора, а на вирощування саду. Не так просто ростити це дерево.

- Сама Росія навряд чи колись поверне Крим.

- Чому? Прийде Гаррі Каспаров до влади - і поверне через годину.

- Тільки якщо це і станеться, то в дуже нескоро майбутньому.

- Ну, не зараз, так через 10 років, через 50 років. Ось Німеччина коли возз'єдналася?

- Тоді варіант який? Чекати?

- Не чекати, а створювати умови. Для цього, знову ж таки, потрібно проактивно грати за всіма чотирма рамками. Потрібно працювати з кримчанами. З кримчанами робота ведеться?

- Якась ведеться.

- Яка? Ніяка. Значить, одна рамка вже не працює. Друге, ведеться розмова на тему повернення Криму з російською опозицією? Ні.

- З якою опозицією? Вони через одного спотикаються в питанні Криму.

- Неважливо. Якою б вона не була. З Татарстаном потрібно розмовляти, з кавказькими республіками і так далі. У міжнародному відношенні ведеться робота? Там якраз якась ведеться, щоб постійно педалювати тему Криму, санкцій за Крим, з прав людини. З Туреччиною ми працюємо по Криму? У Туреччині 6,5 мільйона кримських татар, майже кожен десятий турок - кримський татарин. Ми говоримо, що Росія обмежує кримських татар, заборонила Меджліс, переслідує, вривається в мечеті? В українському суспільстві популяризується ідея, що ми залізно заберемо Крим? Робота не ведеться. Якщо немає роботи, то про які результати ми можемо говорити? Що він сам дозріє і в руки нам впаде? Таке теж можливо, але для цього потрібен не рік і не два.

- Тобто повернення можливо тільки трудомістким мирним шляхом?

- Чому? Можливий і військовий шлях, можлива комбінація способів. Потрібно створити умови.

- А здатна українська армія військовим шляхом повернути Крим?

- Звичайно, в певних умовах - здатна.

- А як відреагує на це світове співтовариство?

- А якою може бути реакція міжнародної спільноти в разі повернення власної території, яку це співтовариство визнало окупованою? Ви повертаєте своє. Ми ж не втручаємося до них.

- А чи не пізно повертати Крим військовим шляхом?

- А що значить пізно повертати військовим шляхом? Під час анексії у нас було 6 тисяч обірваних солдатів. Ось коли у нас буде 600 тисяч солдатів проти 60 тисяч в Криму - тоді можна повертати. З 20 тисячами солдатів ми не можемо повертати Крим військовим шляхом. Коли буде 200 тисяч - уже можна починати про це розмовляти, а з 2 мільйонами українських солдат - точно можна повертати. Питання: чи потрібно нам 2 мільйони або вистачить 300 тисяч для повернення Криму? Повинні бути умови створені.

Повертати Крим військовим шляхом потрібно тоді, коли кримське населення захоче, щоб його повернули будь-яким шляхом, тому що відключена вода, російські мєнти б'ють кийками кримчан (а такі моменти вже почалися), тому що там немає життя, немає щастя. Це потрібно робити тоді, коли кримчани говорять самі: «Ми вже хочемо повернутися будь-яким шляхом», коли турки кажуть: «Давайте, повертайте, ми вас підтримаємо», коли вся світова спільнота говорить: «Так повертайте, хрін з ним, тому що ця проблема Криму вже ось тут», коли кримські татари озброєні і готові виступати проти агресора активно, коли українське суспільство кричить: «Завжди повертайте Крим військовим шляхом, давайте». Повинні всі рамки зійтися.

Ось це вибудовування рамок, а потім їх зведення в один приціл - це і є політика, якої потрібно займатися. А оскільки практично ніхто не займається, по Криму тримається тільки міжнародна рамка, з самими кримчанами не працюють, з Росією не працюють, українське суспільство не готують до повернення Криму. Завдання на державному рівні - його повернути. Силовим або НЕ силовим шляхом - мені ні холодно, ні жарко. І нікому ні холодно, ні жарко. Швидше за все, буде комбінація. Наприклад, ми можемо диверсійними методами робити перебування агресора в Криму дуже дорогим для нього, фінансово дорогим. Зробити Крим пасткою для ведмедя. Пам'ятайте, ми про Путіна і лапу говорили? Ось, він взяв банани і не може їх витягнути. Потрібно по цій лапі бити.

- Тобто блокади, організовані кримськотатарськими активістами, були ефективними?
 
- Звичайно, тактика тисячі порізів. Зараз там екологічна ситуація змінюється, тому що ми їм воду відключили. Через 10 років життя в Криму буде нестерпним, а вихід з цієї ситуації може бути тільки один - повернення його до складу України. І ось тоді можна зовсім по-іншому розмовляти з приводу Криму. Крім того, можливі різні міжнародні рішення. Наприклад, спільний протекторат Україна-Туреччина над Кримом, міжнародний консорціум, зробити Крим демілітаризованою зоною, рекреаційною зоною, новою технологічною зоною. Існує мільйон рішень. Потрібно визначитися з рішеннями і проводити певну політику. В України зараз не вистачає ресурсів, в тому числі і мізків, щоб працювати по всіх чотирьох рамках.

Поки у нас навіть на Донбас не вистачає, який вже куди більш зрілий плід, щоб впасти до нас в руки, ніж Крим. Тому зусилля переносяться послідовно. Ні у кого, навіть у такої країни, як США, не вистачає сил, щоб воювати в восьми містах одночасно. Ми зосередили зусилля на Донбасі, зараз на Білорусь додаємо, там серйозна загроза, її доведеться лікувати, створювати нові частини, перекидати їх на кордон з Білоруссю. Знову ж - працювати з білорусами, з білоруською опозицією, працювати з поляками, зовнішньополітичний контур створювати, працювати з українцями, які живуть в Рівненській, Волинській, Київській областях, які до Білорусі прилягають безпосередньо, і так далі. Росіяни окупують Білорусь, зокрема, для того, щоб відвернути нас від Донбасу і від Криму, щоб створити нам нову загрозу на іншому напрямку. Це все нескінченна шахова партія: вони хід - ми хід. Певна політика держави дуже повільно, з ККД 5%, ведеться. Поки мова про хвацьких поверненнях чогось не йде. Зараз всерйоз потрібно вести мову, щоб адекватно і ефективно відбити другий етап російського гібридного наступу на Україну.

- А як вона може відобразити?

- Працювати за всіма трьома рамками. Хоча б своєчасно обслуговувати ці рамки. А ми по ним відстаємо на 2-3 роки. А про те, щоб вирівняти або навіть проактивно наступати, мови в принципі поки що не йде. А потрібно, щоб зайшла. Щоб ми починали діяти на випередження. Ми - як Спарта. Стародавня Спарта не мала стін. Стіни вони спеціально не будували, бо у них дуже мало людей було, в кращі роки 15 тисяч чоловік. Афіни, їх основний противник, 45 тисяч виставляли легко. Тому вони постійно воювали біля стін міст супротивника, щоб ті мали неприємності у себе вдома і не думали про напад на Спарту. Це наша методика, ми повинні дуже ефективно працювати з Кавказом, з Татарстаном, з російським Далеким Сходом, всюди. І в самій Москві заподіювати їм величезні неприємності для того, щоб вони обслуговували їх будинку, а не лізли до нас. А ми цього не робимо, тому що: а) не вміємо; б) не до кінця хочемо ще; в) сподіваємося на Господа Бога і добрий Захід; г) не маємо кадрових, фінансових і всіх інших ресурсів.

- З огляду на відсутність ресурсів, повернення Криму - це питання якого часу, на вашу думку?

- Що таке прогноз? Прогноз - це акт інформаційної війни. Я скажу, що Крим повернеться протягом п'яти років. Як ви думаєте, повернеться він чи ні? Але акт війни ми з вами зробили. Може прилетіти «чорний лебідь» - і Крим може завтра повернутися. А може не прилетіти - і тоді він буде в природних процесах повертатися від 5 до 15 років. Але він гарантовано повернеться, це ми точно знаємо, залізно. Питання в термінах.